Нормативно-правовий акт

Нормати́вно-правови́й а́кт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

Іншими словами, нормативно-правовий акт — це документ, прийнятий у визначеному порядку компетентним державним органом, у якому містяться норми права.

У нашій правовій системі нормативно-правовий акт є основним джерелом права.


Класифікація

Нормативно-правові акти поділяють на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

Закони — це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами (у нашій державі — Верховною Радою України), мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини.

Закони зазвичай поділяються на конституційні та звичайні.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка полягає у тому, що:
ніхто, крім органів законодавчої влади, не може приймати закони, змінювати чи скасовувати їх
лише Конституційний Суд України може визнати закон України чи його окреме положення неконституційним
усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів
у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акту діють норми закону.

Підзаконні нормативно-правові акти — результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб) та уповноважених на те державою громадських об'єднань. Такі акти зазвичай розвивають чи деталізують окремі положення законів.

Розрізняють такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб'єктів, що їх видали:
нормативні акти Президента України
нормативні акти Кабінету Міністрів України
нормативні акти Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим
нормативні акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом
нормативні акти місцевих державних адміністрацій
нормативні акти органів місцевого самоврядування
нормативні акти відділів та управлінь відповідних центральних органів на місцях
нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях
інші підзаконні нормативні акти.
Порядок оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності

Порядок, терміни та умови оприлюднення і набрання чинності нормативно-правових-актів регулюються відповідним законом України. [1] Там вказано, що закони, інші акти Верховної Ради, Президента, Кабміну мають бути опубліковані в офіційних друкованих виданнях не пізніше, ніж через 15 днів після їх прийняття. До офіційних видань належать: Офіційний вісник України, Урядовий кур’єр, Голос України, Відомості Верховної Ради України, Офіційний вісник Президента України. В інших ЗМІ акти можуть бути надруковані лише після офіційного їх оприлюднення у вказаних вище виданнях.

За загальним правилом, закони набирають чинності через 10 днів з моменту опублікування, якщо інше не передбачено в тексті самого акту. Наприклад, якщо прийняття нового закону в певній сфері діяльності тягне за собою численні зміни в багатьох підзаконних актах, які діяли в цій сфері до прийняття нового закону, то в ньому може бути вказано: "Набуває чинності через 3 місяці з моменту офіційного оприлюднення" тощо. За вказаний час мусять бути зроблені правки відповідно до нового закону у всі акти, з якими він перетинається.

Є акти, що призначенні для внутрішнього користування певних органів та установ. Їх дозволено не оприлюднювати в офіційних виданнях. Чинності вони набирають з моменту надсилання їх тим посадовим особам чи керівникам установ, підрозділів тощо, яких вони стосуються.

Зворотна дія — це така дія акту на відносини, що існували до його прийняття, за якої припускається, що новий нормативний акт існував на момент їх виникнення. Загальне правило таке: «Норма права зворотної сили не має». Але бувають винятки, скажімо, у кримінальному, адміністративному законодавстві. Так, якщо нормативний акт, прийнятий після вчинення правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то такий акт має зворотну силу,[2] а якщо встановлює чи обтяжує відповідальність — то не має.
Систематизація

Нормативних актів досить багато, у зв'язку з чим вони потребують систематизації.

Систематизація нормативних актів — це діяльність з їх впорядкування та вдосконалення, приведення до певної внутрішньої узгодженості через створення нових документів чи збірників. Розрізняють кодифікацію та інкорпорацію як основні види систематизації актів. Інкорпорація — вид систематизації нормативних актів, який полягає у зібранні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Можна також назвати кілька видів інкорпорації: за юридичним значенням вона буває офіційна чи неофіційна; за обсягом — загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна; за критерієм об'єднання — предметна, хронологічна, суб'єктивна.

Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає у їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс — кодифікований акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі права. У сучасному законодавстві України існують: Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Сімейний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс тощо.

Статути, положення — кодифіковані акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій та органів.

Нормативний акт як джерело права має свої переваги і недоліки. Однак за допомогою писаного права досить зручно регулювати суспільні відносини. Тому в даний час офіційні документи, що видаються державою, є основним або одним з основних джерел права практично у всіх правових системах світу.

У різні часи люди послуговувались різними нормативними актами, хоча сфера регулювання часто залишалась однаковою.

Межі дії норм права (законів, нормативних актів)
Розділ 1. Основні параметри, що визначають межі дії норм права (законів)
Розділ 2. Дія закону (нормативного акта) у часі
2.1 Поняття нормативно-правового акта. Постійно діючі та тимчасові нормативно-правові акти
2.2 Різноманітність способів набуття чинності нормативно-правовими актами в Україні
2.3 Пряма, зворотна та переживаюча дія нормативно-правових актів
Розділ 3. Дія закону (нормативного акта) у просторі
Розділ 4. Дія закону (нормативного акта) за колом (щодо) осіб
Розділ 5. Колізія норм права (законів) та правила її розв'язання

Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією, на яку поширюється їх дія. Це може бути держава в цілому, відповідний регіон, адміністративно-територіальна одиниця, підприємство, організація.

Щодо кола осіб, нормативно-правові акти діють на громадян України, а також осіб без громадянства та іноземних громадян, які перебувають на території України. Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні та консульські працівники, питання про юридичну відповідальність щодо яких вирішується на підставі міжнародних угод.
Основні параметри, що визначають межі дії норм права (законів)

Дія закону (нормативно-правового акта) чи навіть окремої його норми права — це обов'язковість їх виконання (всіма) громадянами, посадовими особами, державними органами та іншими суб'єктами права стосовно певної сфери (виду) суспільних відносин, за певних обставин (ситуацій), протягом певного часу, на певній території (у певному просторі) та щодо конкретного кола суб'єктів права, тобто осіб, організацій (в широкому смислі слова), які наділені певними характеристиками.

Отже, межі дії нормативних актів (законів) чи окремих норм визначаються такими критеріями (параметрами):
видом регульованих суспільних відносин (тобто предметом регулювання);
обставинами, настання яких зумовлює необхідність застосування регулятивної функції цих актів;
часовими вимірами;
просторовими вимірами (або територією в широкому розумінні слова);
колом осіб, на яких поширюються норми акта.

Це твердження про межі дії не суперечить тому, що вже висловлювалось раніше, а саме — судженню про загальнообов'язковість правових норм як конститутивну органічну властивість права. Норми права обов'язкові до виконання лише в рамках, окреслених переліченими критеріями. Абсолютна ж, беззастережна «загальнообов'язковість» виключала б можливість функціонувати праву як системі, тобто:
змінювати та оновлювати право;
враховувати особливості та обставини, пов'язані з місцем проходження (розвитку) праворегульованих відносин;
враховувати специфічні реально існуючі властивості різних суб'єктів. Усе це могло б призвести до загального нівелювання права та втрати ним його соціальної цінності як регулятора суспільних відносин, що залежить від конкретних історичних умов соціального життя.

Дія норми права (закону, нормативного акту) поширюється на певні суспільні відносини, що визначається галузевою приналежністю норми. Це так звана предметна дія. Дія норми права пов'язується з певними обставинами, що визначається гіпотезою норми. Це так звана конкретно-ситуаційна дія. Докладніше зазначені аспекти дії норми права розглядатимуться в темах про норми права та систему права. У цій темі ми розглянемо дію норми права за такими параметрами: дія у часі, просторі та за колом осіб, які визначають просторово-часові та суб'єктні координати дії норми права.
Дія закону (нормативного акта) у часі

Три позиції (фактори) визначають часові межі дії норми права, а відповідно й нормативного акта (чи закону): 1) момент, з якого починається дія (початок дії); 2) час, протягом якого вона продовжується (тривалість дії); 3) момент, яким завершується дія (закінчення дії).

Дія закону у часі починається з моменту вступу його в силу. Мається на увазі його юридична сила. Момент набрання чинності нормативним актом визначається різними встановленими законом (чи іншими актами) способами. Ці способи стосовно кожного конкретного нормативного акта визначаються або на підставі загальної норми про порядок введення актів у дію, або кожний раз самим цим актом згідно із загальним правилом. Отже, закон не закріпив єдиного порядку введення в дію нормативних актів, більше того, не поставив це в залежність від форми актів. Навіть для однотипних (одного виду) актів (наприклад, законів чи указів) передбачено альтернативні підходи до вирішення питання про порядок введення їх в дію залежно від різних обставин (наприклад, залежно від способу їх доведення до відома виконавців, оприлюднення, тобто промульгації, а також інших факторів). Наприклад, щодо законів Конституція України (ч. 5 ст. 94) передбачає: «Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом…». В чому може полягати це «інше», Конституція не визначає.

Щодо актів, які видаються Президентом України, набрання ними чинності регламентується самим Президентом. Цей порядок регулювався по-різному. Так, згідно з указами, прийнятими у серпні та жовтні 1993 р., було встановлено такий порядок: 1) укази та розпорядження Президента набирають чинності через 3 дні після їх опублікування в газеті «Урядовий кур'єр», якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні, або 2) укази та розпорядження, які не публікуються, набирають чинності через 3 дні після їх підписання, якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні. Знову ж таки так зване «інше» не визначено. Дещо пізніше, Указом, прийнятим у червні 1997 р. (з наступними змінами), порядок набрання чинності нормативно-правовими актами (указами) Президента було приведено «до єдиного знаменника» з тим порядком, який згідно з Конституцією діяв щодо законів: вони «набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення…» (п. 4).

Отже, розглянемо способи, якими визначається момент набрання нормативними актами (зокрема законом) чинності.

1. Після закінчення (за спливом) певного числа днів з дня опублікування. Відповідно до Конституції (ч. 5 ст. 94) «закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування». Неважко помітити, що тут виражено загальне висхідне правило, яке допускає (припускає) можливість винятків, тобто й інших способів набрання законом чинності. Зокрема, час, який обчислюється з дня опублікування, може і бути й більшої тривалості, що визначається у самому акті. Так, в Законі України від 17 січня 2002 р. «Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» зазначається (ст. 10), що «цей закон набирає чинності через шістдесят календарних днів з дня опублікування». В Декреті кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 р. № 2-93 «Про порядок обкладання митом предметів, які ввозяться (пересилаються) громадянами в Україну»* було вказано, що він набуває чинності через 15 днів з дня опублікування.

Що стосується указів та розпоряджень Президента України, то вже зазначалось, що вони починають діяти через 10 днів після їх опублікування; неопубліковані акти — з моменту одержання їх відповідними органами (якщо не встановлено інший строк).

2. З дня опублікування. \ . Переважна більшість актів (закони, постанови, а раніше — декрети) вступає в силу (набирає чинності) саме з цього моменту — від дня опублікування, що спеціально оговорюється або в самому акті, або в постанові, яка його супроводжує (коли йдеться про закони). Так, наприклад, у постанові Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» визначено: „1. Ввести в дію Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» з дня його опублікування".

3. З точно визначеної фіксованої дати. Так, в Земельному кодексі України, прийнятому 25 жовтня 2001 р., зазначається: «Цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2002 р.» (розділ IX. Прикінцеві положення); в Сімейному кодексі України, прийнятому 10 січня 2002 р., набрання чинності визначено: «з 1 січня 2004 р.». Закон України «Про адвокатуру», прийнятий 19 грудня 1992 р., введено в дію з 1 лютого 1993 р. Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», прийнятий 22 жовтня 1993 р., постановою Верхов-
Втратив чинність. Зараз діє Закон України від 19 вересня 2001 р.

Розрив у часі — між прийняттям та введенням закону у дію — пояснюється, як правило, необхідністю проведення низки підготовчих заходів, що забезпечують його функціонування. Так, у цій же постанові (абзац перший п. 2) записано: „2. Доручити Кабінету Міністрів України: до 1 січня 1994 року прийняти необхідні нормативні акти щодо застосування Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», розробити механізм відповідальності посадових осіб і громадян за його порушення, а також забезпечити виготовлення та визначити порядок видачі посвідчень і знаків ветеранів війни". Зазначений порядок введення в дію може стосуватися окремих статей та змін до них. Так, Законом від 21 червня 2001 р. Господарський процесуальний кодекс України, поряд з іншими змінами, доповнений ст. 81-1 «Протоколи». Тим же Законом визначено, що нова стаття набирає чинності з 28 червня 2002 р., тобто більше ніж через рік.

4. Закон в різних своїх частинах може вводитися у дію неодночасно, неодномоментно. Приймаючи 18 грудня 1990 р. нову редакцію Земельного кодексу, Верховна Рада постановила: «Земельний кодекс України, крім глави 5, ввести в дію з 15 березня 1991 р., а главу 5 — з 1 січня 1992 р.; визнати таким, що втратив чинність з 15 березня 1991 р. Земельний кодекс, затверджений Законом від 8 липня 1970 р., крім статті 14, яка визнається такою, що втратила чинність з 1 січня 1992 р.» (пізніше дату 1 січня 1992 р. було замінено на 1 липня 1992 р.). Отже, розрив у часі між затвердженням закону та набранням ним чинності може бути більш чи менш значним. Дія якоїсь частини норм старого законодавства може деякий час за певних умов продовжуватись. Так, у тій же постанові від 18 грудня 1990 р. про введення в дію Земельного кодексу говориться: «надалі до приведення земельного законодавства України у відповідність із Земельним кодексом України застосовуються чинні акти законодавства України, оскільки вони не суперечать Кодексу». Водночас доречно зауважити — життя таке динамічне, що тільки-но прийнятий Земельний кодекс набрав чинності у повному обсязі, як у березні 1992 р. було прийнято нову редакцію Земельного кодексу України, а в жовтні 2001 р. — новий Земельний кодекс України.

Інший приклад. В постанові Верховної Ради України від 23 червня 1995 р. "Про введення в дію Закону України «Про донорство крові та її компонентів» зазначається: „1. Ввести в дію Закон України «Про донорство крові та її компонентів» з дня його опублікування, за винятком абзацу восьмого частини першої статті 13. Абзац восьмий частини першої статті 13 Закону України «Про донорство крові та її компонентів» ввести в дію з 1 січня 1996 року". В постанові Верховної Ради "Про введення в дію Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» зазначається: «Ввести в дію Закон, крім статті 45, з 1 липня 1991 р., а статтю 45 — з 1 січня 1995 року».

5. Від дня прийняття або підписання акта, або за спливом певного часу від дня його підписання. Наприклад, в Указі Президента України від 25 лютого 1992 р. № 98 «Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади України» було вказано, що він набирає чинності з дня його підписання. Закон України «Про скасування кримінальних покарань у вигляді заслання і вислання» введено в дію з дня його прийняття, тобто 6 березня 1992 р., хоча опублікований він був у газеті «Голос України» 14 березня 1992 р. У зв'язку з цим виникає таке спірне питання. Конституція України (до прийняття у червні 1996 р. нової Конституції) не передбачала такої умови, за якої закон набирає чинності не раніше дня його опублікування. Чи можливий такий спосіб набрання законами чинності тепер? Відповідно до загальних правових принципів (див. ст. 58 Конституції України 1996 р.) можна припустити, що такий спосіб набрання законом чинності буде правомірним (маючи на увазі, що закони, які пом'якшують або скасовують відповідальність особи, мають зворотну силу в часі), але з одним застереженням — це стосується конкретних справ (фактів), які не були ще предметом судового розгляду.

6. З моменту настання певної події. Цей спосіб набрання законом чинності зустрічається дуже рідко, якщо не сказати, що це взагалі поодинокі випадки. Таким, наприклад, був Закон України «Про межу малозабезпе-ченості» (4 жовтня 1994 р.). |В постанові про порядок його введення в дію зазначалось: „Ввести в дію Закон України «Про межу ма-лозабезпеченості» з моменту затвердження Державного бюджету України на 1995 рік".

Аналогічно у Законі України «Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ та їх соціальний захист», який прийнято 24 березня 1998 р., було сказано (ст. 13): "1. Цей Закон набирає чинності з дня введення в дію Закону України «Про Державний бюджет України на 1999 рік» (на той час такий Закон ще не було прийнято). У постанові Верховної Ради України від 15 грудня 1994 р. "Про порядок введення в дію Закону України «Про внесення змін і доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення і Кримінального кодексу України» зазначено: „1. Ввести в дію Закон України «Про внесення змін і доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення і Кримінального кодексу України» з дня його опублікування, а статтю 188-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення — після створення державної інспекції праці Міністерства праці України". Ще один приклад. У постанові Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України «Про міжнародні договори України» було вказано: „1. Ввести в дію Закон України «Про міжнародні договори України» з дня опублікування (крім пункту 7 статті 7). 2. Пункт 7 статті 7 ввести в дію з часу утворення Конституційного Суду України" (Конституційний Суд України, як відомо, почав функціонувати лише після прийняття Конституції України 1996 p.).

Інший приклад. У Законі України від 16 листопада 1994 р. «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року» зазначалось: «Цей Закон набуває чинності після надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформлених шляхом підписання відповідного міжнародно-правового документа».

7. Набрання чинності міжнародними договорами (пактами, конвенціями), прийнятими Генеральною Асамблеєю ООН, пов'язане з актом ратифікації. * Наприклад, у ст. 49 Конвенції про права дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. (підписана Українською PCP 21 лютого 1990 р. і ратифікована 27 лютого 1991 p.), вказується: «(1) Ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день після здачі на зберігання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання. (2) Для кожної держави, яка ратифікує цю Конвенцію або приєднається до неї після здачі на зберігання двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день після здачі такою державою на зберігання її ратифікаційної грамоти або документа про приєднання».
Тривалість дії акта у часі

Усі нормативно-правові акти за часовим критерієм, тобто тривалістю їх дії, можуть бути поділені на два види:
акти із невизначеним строком дії, для яких не встановлений кінцевий момент їх дії;
акти тимчасової дії, тривалість якої залежить від різних заздалегідь визначених обставин.

Виходячи з цього, можна виділити такі фактори (моменти), з настанням яких акт припиняє свою дію:
у зв'язку із його скасуванням;
у зв'язку із заміною його новим актом;
у зв'язку із закінченням строку, на який був прийнятий акт;
у зв'язку з настанням певних факторів (подій).

Закон може втратити чинність у зв'язку з окремими змінами у законодавстві. Так, Законом України від 13 січня 1998 р. "Про внесення зміни до Закону України «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів» з цього Закону було виключено статтю 29, яка називалась «Депутатська недоторканність депутата місцевої Ради». Відповідно з дня набрання чинності Законом про внесення зміни (з дня його офіційного опублікування, як в ньому зазначалось), втрачає чинність Закон України «Про порядок одержання згоди Ради народних депутатів на притягнення депутата до відповідальності».

Переважно нормативно-правові акти приймаються на невизначений строк (термін) і діють надалі до їх скасування або заміни новим актом.

Акти, тривалість дії яких заздалегідь визначена часовими межами при їх прийнятті, можуть бути поділені на чотири різновиди:
акти, часові межі дії яких заздалегідь встановлені календарно. Як правило, це порівняно невеликі строки.

Наприклад, такий характер мав Закон України від 18 листопада 1992 р. «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання». В самому Законі було сказано, що ці повноваження в певній сфері законодавчого регулювання делеговано (передано) Кабінету Міністрів України тимчасово, строком до 21 травня 1993 р., тобто на шість місяців. Цією датою визначались й межі дії самого Закону.
Інший приклад. Щодо Закону України від 29 липня 1994 р. «Про запобіжне затримання особи» постановою Верховної Ради про порядок введення його в дію було встановлено, що він діє до 1 січня 1995 р.;
акти, що діють протягом чітко і заздалегідь встановленого числа днів. Межі часової дії акта не завжди визначаються вказівкою календарної дати, як у наведених прикладах. Законом може бути визначена дія нормативних актів, що видаються на його основі, шляхом встановлення фіксованої кількості днів.
Так, згідно із Законом України від 16 березня 2000 р. «Про правовий режим надзвичайного стану» надзвичайний стан вводиться Указом Президента України на всій території України на строк не більше ЗО діб і не більше 60 діб в окремих місцевостях. Відповідно до цього визначається і строк дії названого акта. Після закінчення зазначеного строку дія Указу про введення надзвичайного стану припиняється. Президент України може продовжити надзвичайний стан не більш як на 30 діб. Відповідно протягом цього часу діє акт, яким було введено надзвичайний стан;
акти, що видані як тимчасові, але без конкретизації часових меж (рамок) їх дії.
Як приклад можна назвати Тимчасове Положення про кредитні спілки в Україні, яке було затверджено Указом Президента України від 20 вересня 1993 р. № 377/93. Як видно з назви, акт мав тимчасовий характер, що пояснювалось вимогами тодішньої Конституції (пункт 7-4 ст. 114-5, який передбачав, що Президент України «на період до прийняття нової Конституції України ухвалює укази з питань економічної реформи, не врегульованих законами України, які діють до прийняття відповідних законів»).
Іншим прикладом можуть слугувати Тимчасові статути Збройних Сил України (Тимчасовий стройовий статут, Тимчасовий статут внутрішньої служби, Тимчасовий статут гарнізонної та вартової служби, Тимчасовий дисциплінарний статут), затверджені Указом Президента України від 7 жовтня 1993 р. № 431/93. Як сказано в самому Указі, ці статути діють до введення в дію військових статутів, затверджених Верховною Радою України відповідно до Закону України від 6 грудня 1991 р. «Про оборону України» (в редакції Закону від 5 жовтня 2000 р.). Законами від 24 березня 1999 р. Верховна Рада України затвердила Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, Стройовий статут Збройних Сил України, Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, Дисциплінарний статут Збройних Сил України.
Отже тимчасові нормативно-правові акти приймаються до їх заміни постійними актами. Цією властивістю вони нагадують акти, які приймаються на невизначений строк та діють до їх заміни новим актом;
акти, кінцевий момент дії яких обумовлений настанням певної події.
Так, у Законі України від 22 жовтня 1998 р. "Про внесення змін до Закону України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» зазначено, що він «діє до прийняття рішення Верховною Радою України про повне погашення заборгованості з виплати пенсій, що здійснюється за рахунок коштів Пенсійного фонду України».
Дія норми права (нормативного акта) від моменту набрання ним юридичної сили до припинення його чинності — це загальне правило, що окреслює часові межі функціонування нормативного акта або окремих його норм.
Але юридична сила нормативного акта може протягом вказаного часу зазнавати певних перипетій, внаслідок яких можливе її звуження або розширення у часовому вимірі.

Узагальнено можна виділити такі модифікації цього явища:
дія нормативного акта (закону) внаслідок його так званої залишкової сили;
призупинення дії нормативного акта;
дія закону внаслідок його зворотної сили. Перша модифікація дії нормативного акта.

У процесі дії нормативного акта у часі іноді виникає особлива ситуація, яку умовно можна визначити як «залишкову дію чи залишкову силу закону». Залишкова сила — це не що інше, як продовження дії закону в юридично визначених межах за додержання певних умов, наприклад:

1. Як відомо, прийняття нового закону, як правило, припиняє дію старих актів. Але іноді старі законодавчі та інші нормативні акти застосовуються в частині, в якій вони не суперечать новому закону, і до приведення законодавства у відповідність з цим новим законом. Як правило, це супроводжується спеціальними вказівками за такою формулою: «до приведення законодавства у відповідність із Законом (наводиться його назва) застосовуються акти законодавства в частині, що не суперечить цьому Законові». Так, в постанові Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України «Про карантин рослин» (прийнятий 18 червня 1993 р.) зазначається: „До приведення законодавства у відповідність із Законом України «Про карантин рослин» законодавчі та інші нормативні акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону".

2. Особливим способом розв'язання проблеми «залишкової сили» нормативного акта (закону) є передбачення в ньому так званих «перехідних положень» (у вигляді заключного розділу або статті), згідно з якими протягом певного часу в тих чи інших масштабах та колі відносин зберігається старий порядок регулювання, а не той, який встановлено новим законом, незважаючи на те, що він вже набрав чинності. Наприклад, Конституція України містить розділ XV під назвою «Перехідні положення». Багато його пунктів передбачили збереження на певний час порядку функціонування ряду інститутів та здійснення процедур відповідно до законів, які діяли до її прийняття, тобто інакше, ніж це передбачено Конституцією. Це дає підстави констатувати «залишкову дію» відповідних законів (зокрема, Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру» — див. п. 9 розділу XV Конституції).

Інший приклад знаходимо в Законі України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», ст. 10 якого називається «Перехідні положення». А в Законі України від 17 січня 2002 р. «Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» (ст. 10 «Прикінцеві положення») зазначається: «Протягом одного календарного місяця з дня набрання чинності цим Законом суб'єкти господарювання, які були зареєстровані і здійснювали свою діяльність до набрання чинності цим Законом, здійснюють діяльність з виробництва, експорту, імпорту дисків для лазерних систем зчитування, експорту, імпорту обладнання та сировини для їх виробництва у порядку, що діяв до дня набрання чинності цим Законом».

У Сімейному кодексі (СК) України, прийнятому 10 січня 2002 р. (розділ VII «Прикінцеві положення») визначено, що з 1 січня 2004 р. втрачає чинність Кодекс про шлюб та сім'ю України, але: „Розділ V «Акти громадянського стану» зберігає свою чинність у частині, що не суперечить цьому Кодексу (новому СК), до прийняття спеціального закону…".

3. «Залишкова сила» дістає вияв також у тому, що акти, які були прийняті скасованими структурами (органами), не втрачають автоматично своєї сили і діють до заміни їх новими актами остільки, оскільки вони не суперечать новим законам та реаліям.

Наприклад, закони колишнього СРСР, про що свідчать окремі спеціальні рішення Верховної Ради України, певною мірою діяли і діють і після розпаду СРСР. Так, про продовження дії старих законів говориться в постанові Верховної Ради з приводу прийняття Закону «Про статус ветеранів війни…», у п. З якої зазначено: „До приведення законодавства України у відповідність із Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» застосовуються акти законодавства України і колишнього Союзу PCP, якщо вони не суперечать цьому Закону". Або: до прийняття Повітряного кодексу України на території України діяв Повітряний кодекс СРСР.

Досить унікальним можна вважати такий випадок: й досі діє постанова Ради Народних Комісарів УРСР від 4 червня 1933 р. (щоправда, зі змінами, внесеними постановою Ради Міністрів УРСР від 3 листопада 1980 р.) «Про суміщення посад і службу родичів в установах, підприємствах та організаціях усуспільненого сектора» (в частині спільної служби родичів). Що стосується сумісництва, то в 1993 р. Кабінет Міністрів прийняв нові акти. Отже діє акт, який приймався двома нині вже відсутніми (за назвою) органами — РНК та Радою Міністрів. Правда, Законом України від 19 січня 1995 р. до Кодексу законів про працю були внесені доповнення — ст. 25-1, яка регулює обмеження спільної роботи родичів. Але що стосується організацій державної форми власності, то вона, фактично, відсилає до 70-річної давності подзаконного акта, — згаданої постанови РНК.

Продовження дії актів колишнього законодавства можливе за таких умов:
якась частина питань не вирішена (не врегульована) на законодавчому рівні і вимагає додаткового конкретизуючого регулювання, як правило, на підзаконному рівні, а відповідні нові акти відсутні;
продовження дії попередніх актів має тимчасовий характер — до приведення усіх нормативних актів у відповідність з прийнятим законом та прийняття нових підзаконних актів;
попередні акти застосовуються, якщо вони не суперечать новому закону; ті акти, які йому суперечать, переглядаються та скасовуються.
Друга модифікація дії нормативного акта

Нормальна звична дія акта у часі може піддатися впливу факторів, що зупиняють його юридичну силу. Йдеться про тимчасове призупинення дії нормативного акта. Так, Указом Президента України від 2 листопада 1993 р. № 502/93 «Про додаткові заходи щодо вдосконалення валютного регулювання» Національному банку України було рекомендовано «тимчасово припинити валютні торги на Українській міжбанківській валютній біржі». Тим самим було призупинено й дію нормативних актів, що регулювали відповідну діяльність. До такого заходу — призупиненню дії норм окремих законів — неодноразово вдавався також Кабінет Міністрів України у період видання ним своїх декретів. Зупинятись може не тільки весь нормативний акт в цілому, а й окремі його статті. Так, наприклад, дія окремих статей та частин інших статей Закону України «Про зовнішньоекономічну діяль ність» у свій час зупинялась постановами Верховної Ради України та декретами Кабінету Міністрів (статті 5, 6, 9, 12, 13, 16). г Третя модифікація дії нормативного акта. Ця модифікація випливає із своєрідної колізії нового й старого законів, або нового і попереднього бачення проблеми, що обертається в певних випадках можливістю розширення меж дії закону у часі.

Таке розширення меж дії закону дістає вияв:
по-перше, у вигляді зворотної сили закону;
по-друге, у можливості застосування акта, який втратив чинність, а не нового акту, який вже набрав чинності. Розглянемо ці два положення.

У першому випадку (зворотна сила закону) — це ситуація, коли нещодавно (щойно) прийнятий закон поширює свою дію на правовідносини, які виникли до його прийняття, хоча за загальним правилом закон регулює відносини, які виникають після його прийняття. Зворотна сила акта — це виняток з принципу необоротності дії закону. Згідно з цим принципом кожен (людина) має право бути вільним від дії законів, які були прийняті після настання юридичного факту, що викликав ситуацію, передбачену таким законом. Це, по суті, свобода від можливості зворотної дії закону у часі. У другому випадку — це можливість застосування старого закону до фактів, які хоч і виникли раніше, але розглядаються вже у період дії нового закону. А це означає звуження меж його дії (нового закону), але розширення меж дії старого закону.

Так, згідно з КК (ст. 4) злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв на час вчинення цього діяння — це загальне правило.
Приклади

Розглянемо такі ситуації:
Людина вчинила злочин; на момент розгляду справи у суді прийнято новий закон, що посилює покарання. За яким законом — старим чи новим — винна особа має притягатися до кримінальної відповідальності?
Людина вчинила злочин; після порушення кримінальної справи прийнято новий закон, що пом'якшує покарання. За яким законом — старим чи новим — винна особа має притягатися до відповідальності?
Вчинено діяння, яке не карається кримінальним законом; через декілька днів потому прийнято закон, який встановлює за такого роду діяння кримінальну відповідальність. Чи підлягає цей закон застосуванню в даному разі?

При виникненні дилеми, тобто необхідності вибору закону — старого чи нового, або інакше кажучи, вирішенні проблеми про можливу зворотну силу, керуються певними правилами. Наприклад, у кримінальному законі існують такі правила:
закон, що встановлює караність діяння або посилює покарання, зворотної сили не має. Стосовно правовідносин, які склалися до прийняття нового закону, діє старий закон. Тут має місце начебто пролонгування закону вже скасованого, тобто рамки його дії у часі розширюються «наперед», але щодо конкретних ситуацій, конкретних юридичних фактів, що сталися в минулому;
на противагу цьому закон, який усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його прийняття. Іншими словами, рамки його дії у часі поширюються «назад» щодо фактів, які вже сталися, якщо їм ще не була дана юридична оцінка.

Аналогічні положення щодо адміністративних проступків містить КпАП (ст. 8).

Зазначені положення дістали ширше відображення у ст. 58 Конституції України: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадів, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення».

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 р. № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів положення ст. 58 Конституції України про зворотну силу поширюється лише на фізичних осіб.

Що стосується інших галузей законодавства, то можуть виникнути ще дві додаткові ситуації, коли закон буде мати зворотну силу:
закон має зворотну силу за наявності спеціальної вказівки про це. Наприклад, при введенні в дію ЦК, затвердженого в 1963 р., Указом Президії Верховної Ради було передбачено, що з правовідносин, які виникли до 1 січня 1964 р. (дата введення Кодексу в дію), але які не врегульовані діючим в момент їх виникнення законодавством (договори про відчуження майна з умовою довічного утримання, договори про сумісну діяльність, договори про безоплатне користування майном тощо), застосовуються правила ЦК УРСР 1963 р.;
специфічним, якщо не сказати парадоксальним випадком часової дії акта є ситуація, коли він набуває чинності календарно ще до прийняття самого акта (деякі постанови Кабінету Міністрів попередніх років). Тут має місце надання зворотної сили, яка обчислюється з певного моменту (конкретної дати), всьому акту (переважно), а не якимось окремим правовідносинам.

Наприклад, Закон України "Про введення в дію Закону України «Про Державний бюджет України на 1997 рік» прийнято 15 серпня 1997 р. Але подивимось, коли введено в дію Закон про державний бюджет. Стаття 1 Закону про введення його в дію зазначає: "Закон України «Про Державний бюджет України на 1997 рік» набирає чинності з 1 січня 1997 р. в частині статей, що відповідають Закону України „Про порядок фінансування видатків з державного бюджету України у 1997 році до прийняття Закону України «Про Державний бюджет України на 1997 рік», а решта — з 1 липня 1997 року…". Маємо справу зі своєрідною юридичною фікцією: закону немає — закон є.
Дія закону (нормативного акта) у просторі

Передусім з'ясуємо зміст поняття «простір» та його співвідношення з іншим поняттям — «територія». Як загальне родове поняття, що визначає межі дії закону ще за одним, просторовим параметром, виступає категорія «простір». Простір включає такі складові частини (сфери): сухопутний, водний, підземний, повітряний та космічний простір, а також морське дно. Термін «територія» за обсягом охоплюваного ним простору вживається в трьох значеннях:
власне територія (від лат. terra — земля, суходіл, земна поверхня; territorium — область) — земельний, сухопутний простір з певними кордонами; або певна частина земної поверхні з визначеними межами — територія міста, парку, заводу тощо;
іноді дещо ширше: простір землі, внутрішніх та прибережних вод з певними кордонами (територія адміністративно-територіальної одиниці (утворення) — області, району тощо);
в міжнародному праві: територія держави, державна територія — частина земної кулі, що знаходиться під суверенітетом держави, яка включає сухопутний, водний, підземний та повітряний простір, а також континентальний шельф (включає морське дно та надра підводних районів на відстані 200 миль від берега).

До території держави (державної території) умовно відносять так звані «плавучі території», тобто такі, що законно несуть прапор своєї держави військові та торговельні судна, які знаходяться у відкритому морі і, з деякими винятками, в іноземних портах.

До території держави прирівнюються повітряні та космічні апарати, що мають розпізнавальний знак своєї держави, а також деякі інші об'єкти (трубопроводи та інші споруди), які належать державі й знаходяться в межах так званої міжнародної території (відкрите море тощо).

Так, згідно зі ст. 12 Повітряного кодексу України «при виконанні повітряним судном польоту в міжнародному просторі над ним здійснює юрисдикцію протягом всього його польоту та держава, де зареєстровано повітряне судно. Перебуваючи у міжнародному повітряному просторі, повітряне судно є недоторканним і незалежним від будь-якої держави, за винятком тієї, де це повітряне судно зареєстровано, та підкоряється і діє на підставі лише її законів».

Отже, термін «територія» може вживатися у значенні, що наближається до поняття «простір», але все ж таки він не охоплює усі види середовища (наприклад, космічний простір — завжди простір, але ніколи не територія). Проте з метою розгляду проблеми про дію закону у просторі вони можуть вживатися як взаємозамінні.

Водний простір держави складається з: 1) вод річок, озер, штучних водосховищ, водних шляхів та інших водойм, які розташовані в межах суходільної території держави, а також 2) з морських внутрішніх та територіальних вод, які омивають узбережжя даної держави (до 12 морських миль; миля морська міжнародна дорівнює 1,852 км). Стосовно водного простору іноді за аналогією зі словом «територія» використовують термін «акваторія» (лат. aqua — вода), який має більш вузьке значення — це ділянка водної поверхні в певних межах (водний простір в межах кордонів порту, гідроаеродрому тощо).

Повітряний простір держави включає простір над її суходільною та водною територією. Побудований за типом слів «територія» та «акваторія» термін «аероторія», який іноді вживається, має суто спеціальне значення. Аероторія — це повітряний простір над аеродромом та прилеглою до нього місцевістю в радіусі близько 50 км.

Не всі норми права діють в одних і тих же просторових межах.

Норми права (а відповідно закони, нормативно-правові акти) можуть розрізнятися між собою за просторовими сферами дії. Існує декілька варіантів дії норми права (закону) за масштабами охоплення території держави. Закон (норма права) може діяти відповідно до одного з наведених правил.
У всьому просторі держави.
Так, у КПК (ст. 3) зазначається: провадження в кримінальних справах на території України здійснюється за правилами Кодексу незалежно від місця вчинення злочину. Подібне правило міститься й в КК (ст. 6): особи, які вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності на підставі цього Кодексу.
В межах тієї частини держави, яка законом (нормативним актом) обумовлена.
Прикладом дії норм права в обмеженому просторі може бути система договірного регулювання оплати праці, зафіксована Законом України від 24 березня 1995 р. «Про оплату праці». Згідно зі ст. 14 Закону "договірне регулювання оплати праці працівників підприємств здійснюється на основі системи угод, що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіональна угода) та виробничому (колективний договір) рівнях відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди». Норми, що містяться у перелічених угодах, як і будь-які інші норми права з інших джерел, діють у відповідних межах та є обов'язковими для всіх членів сторін, які перебувають у сфері регулювання зазначених угод.
Іншим, специфічним випадком дії нормативно-правового припису в обмежених просторових рамках, що потенційно закладений в законі, є правові звичаї морських портів, санкціоновані Кодексом торговельного мореплавства. Специфічність полягає у тому, що загальне правило конкретизується щодо кожного порту, де склалися свої локальні звичаї (маємо справу із своєрідною відсилочно-блан-кетною нормою).
Або ще один приклад. На територіях спеціальних (вільних) економічних зон, що створюються на території України, діє Закон від 13 жовтня 1992 р. «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», який передбачає певні особливості порівняно із загальним законодавством України, а також окремий Закон для кожної конкретної спеціальної (вільної) економічної зони.
У межах тієї частини території, на яку поширюються повноваження органу, що видав акт.
В обмеженому просторі діють акти всіх органів нижчого (місцевого) рівня, компетенція яких поширюється на відповідну територію. Такими є акти місцевих державних адміністрацій. До них належать також акти органів місцевого самоврядування, нормативно-правовий характер яких визначається державою. Згідно зі ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети, районні та обласні ради).
Четверте правило дії закону в просторі є своєрідним винятком із загальних правил.
Цей варіант передбачає: по-перше, не стільки дію, скільки вилучення, звільнення тих чи інших цілком конкретних територій від дії конкретного закону; а по-друге, поширення на зазначені території замість цього інших законів — законів інших держав.
Це так звана екстериторіальна дія закону. Йдеться про особливий характер (випадок) взаємовідносин між різними державами, коли певні закони країни перебування не діють на деяких частинах її території, що передані представникам іноземних держав для виконання спеціальних функцій, а саме дипломатичних та інших функцій згідно з нормами міжнародного права.
Екстериторіальність

Екстериторіальність (від лат. ех — префікс, що означає відокремлення, позбавлення, звільнення, зміну якості) випливає із дипломатичного імунітету (від лат. immunitas — звільнення, свобода). Дипломатичний імунітет — це сукупність привілеїв, що надаються певному колу осіб — громадянам іноземної держави на засадах взаємності. Проте екстериторіальність не вичерпує всього обсягу дипломатичного імунітету, оскільки йдеться лише про імунітет територій, територіальний імунітет. Можливий ще особистий імунітет, тобто імунітет осіб незалежно від конкретного місця — території їх знаходження.

Розрізняють такі види екстериторіальності (територіального імунітету):

Екстериторіальність (імунітет) дипломатичного представництва іноземної держави: Вона полягає в недоторканності приміщення дипломатичного представництва. Представники влади держави пе- ребування не мають права проникати (проходити) в це приміщення інакше ніж за згодою глави дипломатичного представництва. Водночас представники влади держави перебування зобов'язані вживати всіх необхідних заходів для того, щоб забезпечити недоторканність приміщення дипломатичного представництва, його архівів та документів незалежно від місцезнаходження останніх. Аналогічні правила застосовуються й щодо консульських приміщень та архівів консульства. Приміщення представництва (власні та орендовані) звільняються від усіх податків, зборів та мита, крім тих, які є платою за конкретні види обслуговування.

З екстериторіальністю представництва тісно пов'язане право дипломатичного притулку, що практикується в деяких країнах, тобто надання захисту в дипломатичному або консульському представництві держави особам, які переслідуються за їх політичну або наукову діяльність (крім того, існує ще й територіальний притулок).

Екстериторіальність військових частин, літаків та кораблів, що перебувають на території іноземної держави за спеціальним дозволом. Отже, екстериторіальність за своїм змістом означає непоширення на ті чи інші спеціальні території держави законів цієї держави. Тут маємо своєрідну юридичну фікцію, коли якась частина території держави, не перестаючи нею бути, сприймається в певних межах як територія іншої держави (принаймні доти, доки там розташований відповідний спеціальний об'єкт — дипломатичне представництво тощо).

Колізія законів розв'язується шляхом вибору того нормативного акта, який має бути застосований до випадку, що розглядається. Залежно від характеру колізійної ситуації керуються такими правилами:
у разі, коли розходяться між собою акти, видані одним й тим же правотворчим органом, але в різний час, коли прийняття нового акта не супроводжувалось одночасним скасуванням застарілих актів з того ж питання, застосовується акт, виданий пізніше. Що стосується раніше виданих актів, то до приведення їх у відповідність з новим законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому закону;
у разі, коли розходження має місце між загальним та спеціальним актом, який був прийнятий раніше і не скасований прийнятим пізніше загальним актом, перевага віддається спеціальному акту;
якщо розходяться акти, видані одним й тим же органом, але які мають різну юридичну силу, застосовується акт вищої юридичної сили. Наприклад, неузгодженість виявилась між будь-яким законом та Конституцією України (обидва акти прийняті Верховною Радою) — колізія вирішується на користь Конституції;
у разі, коли норми права, що розходяться за змістом, містяться в актах, які прийняті різними за місцем в ієрархічній структурі органами — вищестоящим та нижчестоящим, застосовується норма, прийнята вищестоящим органом, як така, що міститься в акті більшої юридичної сили;
якщо розходження має місце між нормами закону України та нормами міжнародного договору України (відповідно до ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України), діє таке правило: якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору. Відповідні положення закріплено в багатьох конкретних законах, зокрема, у ст. 8-1 КЗпП;
коли справу маємо з актами різних держав (своєї та іншої), які діють стосовно іноземних громадян, чиє правове становище може визначатися як законами країни, громадянином якої він є, так і законами місця перебування, вибір нормативного акта провадиться на основі так званих колізійних норм. Тут ми стикаємось з особливим випадком екстериторіальності та дії закону щодо осіб (за колом осіб), коли можливе застосування органами держави (зокрема судами) у тих чи інших справах законів не своєї, а іноземної держави.

Конкретні вказівки щодо таких ситуацій дають, як уже зазначалось, спеціальні колізійні норми.

Колізійна норма — норма, що вказує, право якої держави повинно бути застосовано до цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин міжнародного характеру (або з так званим іноземним елементом).

Правовідносини носять міжнародний характер в таких випадках:
якщо їх учасником є іноземний громадянин або іноземна юридична особа;
якщо об'єктом правовідносин є річ, що знаходиться за кордоном;
якщо юридичні факти, з якими пов'язані виникнення, зміна або припинення правовідносин, мали місце за кордоном.

За наявності правовідносин такого роду перед судом чи іншим органом держави виникає питання про те, яке право належить зас тосувати до конкретних правовідносин — національне право відповідної держави (України) чи іноземне право? Це питання розв'язується на підставі колізійної норми, що міститься у внутрішньому, національному законодавстві України або міжнародному договорі. Колізійна норма формулюється звичайно у вигляді абстрактного правила, яке вказує не право будь-якої конкретної держави, а лише сам принцип, яким визначається право, що підлягає застосуванню. Це можуть бути:
закон громадянства особи;
закон місця вчинення правочину (угоди);
закон місця знаходження речі (майна);
закон місця укладення шлюбу;
закон останнього постійного місця проживання тощо.

Так, згідно зі ст. 8 КЗпП трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян, які'працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються законодавством держави, в якій здійснене працевлаштування (наймання) працівника, та міжнародними договорами України.

Ряд норм з екстериторіальною специфікою містить ЦК 1963 p. в розділі VIII, присвяченому, зокрема, застосуванню цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів. Так, у ч. З ст. 569 зазначається: право власності на річ, що знаходиться в дорозі за зовнішньоторговельною угодою, визначається за законом країни, з якої цю річ відправлено, якщо інше не встановлено погодженням сторін (норма диспозитивна; резервне правило: закон місця відправлення речі). Статтею 569-4 ЦК 1963 p. передбачено: права і обов'язки сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законом країни, де мала місце дія чи інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди (закон місця настання юридичного факту).

Згідно зі ст. 570 ЦК 1963 p. відносини зі спадкоємства визначаються за законом тієї країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання.

Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності (ратифікована Верховною Радою України 19 грудня 1992 р.) передбачені можливість і правила застосування цивільного законодавства однієї країни — учасниці Співдружності Незалежних Держав на території іншої держави — учасниці СНД.

Розгорнутий перелік правил, за якими на території України застосовується щодо різних ситуацій цивільне законодавство інших держав (в минулому союзних республік колишнього Союзу PCP) містить ст. 8 ЦК 1963 p.). Колізійні норми містить також Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» у ст. 6, яка називається «Договори (контракти) суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та право, що застосовується до них».

При розв'язанні колізії норм права (нормативно-правових актів) беруться до уваги такі фактори:
час прийняття актів;
юридична сила актів;
характер змісту акта;
прямі спеціальні вказівки акта (закону).

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.